"Слово" сфальшувало всю нашу історію, літературу, культуру.
Майже в кожній науковій статті, яка хоч трохи зачіпає питання культури, історії, літератури, мовознавства, ви знайдете посилання, цитати з "Слова о полку Ігоревім", а що говорити про більші монографічні дослідження....
1997 - 2001 - 2004 рр.
пʼятниця, 31 липня 2015 р.
четвер, 30 липня 2015 р.
16. Тьма Тмутороканська.
У "Слові" є аж чотири згадки про Тмуторокань: два рази згадується град Тмутороканський, а ще якийсь "болван тмутороканський" і "кури тмутороканські" ?? Останні дві "тмутороканські" речі завели науковців у глухий кут. Хоча їх мав би насторожити той факт, що проблема міста Тмуторокань в часи походу князя Ігоря була зовсім не актуальною. Остання згадка про це місто у Літописі сягає лише 1094 року ?! Цілком очевидно, що після цієї дати саме місто вже не перебувало під владою чи впливом руських князів.
Місто Тмуторокань - це візантійське місто Таматарха, як важливий порт-місто, що в Керченській протоці між Азовським і Чорним морями, вірогідно, було захоплене ще в часи творення Русі варягами. Але , як бачимо, морський характер руських князів до кінця 11 ст. остаточно вивітрився...
Відродилася Тмутороканська "сага" із захоплення Російською імперією Кубані і переселення туди для колонізації решток українського козацтва у 1792 році у вигляді Чорноморського війська. Збираючи колишні руські і не тільки руські землі, російська влада отримала непоганий ідеологічний козир у вигляді "Слова" . Але як бачимо, якою б не була щільна тьма над Тмутороканню, вона всетаки на сьогодні поволі розсіюється.
Головний напрям політики Російської імперії довший час був спрямований на захоплення Дарданельської протоки і Босфору, що давало б змогу російському Чорноморському флоту вийти на світовий простір у Середземне море, а також для встановлення контролю на Балканах. До кінця 18 ст. Росія з Туреччиною вже встигла провести аж шість воєн, а попереду було ще три російсько-турецькі війни. Все це робилося під маркою визволення православного Другого Риму - Константинополя від нехристиян і об*єднання усіх православних під омофором Третього Риму - Москви. Шлях до тих вершин імперської політики сушею перетинався великою європейською рікою - Дунаєм. Тому й не потрібно ламати дослідникам голови, що ж мав на увазі автор "Слова", пишучи такі фрази: "копія поють на Дунаю", "дьвіци поють на Дунаю".
Досліджуючи Тмутороканське "диво", автор (Т.Д.) звернув увагу на подібний феномен з давньоруською Білою Вежею. Ще в далекому 965 році князь Святослав погромив хозарські міста, а серед них і Саркел , що був на Дону. В Літописі він названий Білою Вежею. Вітчизняні історики вважають, що тоді був створений "степовий форпост Русі" на Дону, який проіснував аж до 1117 року, поки "біловежці" не прийшли в Русь ?! Між тими двома датами ніяких подій, пов*язаних з руською "Білою Вежею" на Дону, літописці зовсім не фіксують ! А що було писати ? Коли ніякого руського степового форпосту на берегах Дону не було, все це вигадки істориків, які не змогли пояснити написане про біловежців у Літописі.
Але у Русі був город Біла Вежа на кордоні Чернігівського князівства, який стримував половецькі набіги, і сам спочатку розташовувався на захоплених у половців землях. Тогочасна тривала князівська міжусобиця 1117 року активізувала кочівників, що й змусило жителів Білої Вежі (Чернігівської) відступити на Русь. У 1147 році Біла Вежа спалена, але вже руськими військами. А у 1149 році руське військо чекало біля старої (спаленої - ?) Білої Вежі, цілком очевидно, що десь поряд було збудовано нову Білу Вежу.. Із димів Саркела, спаленого Святославом, і Білої Вежі було створено фантомну колонію Русі на Дону ! Та й усе це грало на руку русифікації і захопленню земель Придоння.
В радянському журналі "Новий мир" за 1984 рік у номерах 5,6,7 письменник і історик-археолог Андрій Нікітін надрукував своє дослідження "Испитание Словом", з якого зокрема довідуємося, що дім Мусіна-Пушкіна в Москві 1812 року в часи навали Наполеона не згорів ? А рукопис "Слова", нібито, був захований і замурований у підвалах будинку. Підвальна схованка була викрита французькими військами і розграбована. Про це сімейне "предание" розповіла внучка Мусіна-Пушкіна княгиня С.В. Мещерская, яка до речі народилася аж у 1822 році . Ще Нікітін у негативному плані згадує французьського славіста Андре Мазона, який, можливо, є єдиним європейським дослідником , який реально дивився на походження "Слова", доводив, що "Слово" - "било сделано в угоду" "империализму Екатерини 2". Як бачимо, француз тоді не дуже й помилявся, варто було би його дослідження про "Слово" перекласти і надрукувати в Україні .
Відомий чеський поет і діяч Вацлав Ганка (1791-1861 рр.) під впливом "Слова", а також слов*янського народного епосу написав "Краледвірський рукопис" (1818 р.) і "Зеленогірський рукопис" (1819р.), видавши їх за знайдені давньочеські письмові пам*ятки. Фальсифікація була розкрита лише в кінці 80-х років 19 ст. А в середині 20 ст. знову з використанням "Слова" з*являється "Велесова книга", яку деякі наші сьогоднішні вчені, зокрема Борис Яценко, видають за давню (4-9 ст.) слов*янську творчість ?! Як бачимо майстерна брехня породила інші, хоч і менш вдалі підробки, а "Велесова книга" ще й досі на загальному рівні не спростована...
Місто Тмуторокань - це візантійське місто Таматарха, як важливий порт-місто, що в Керченській протоці між Азовським і Чорним морями, вірогідно, було захоплене ще в часи творення Русі варягами. Але , як бачимо, морський характер руських князів до кінця 11 ст. остаточно вивітрився...
Відродилася Тмутороканська "сага" із захоплення Російською імперією Кубані і переселення туди для колонізації решток українського козацтва у 1792 році у вигляді Чорноморського війська. Збираючи колишні руські і не тільки руські землі, російська влада отримала непоганий ідеологічний козир у вигляді "Слова" . Але як бачимо, якою б не була щільна тьма над Тмутороканню, вона всетаки на сьогодні поволі розсіюється.
Головний напрям політики Російської імперії довший час був спрямований на захоплення Дарданельської протоки і Босфору, що давало б змогу російському Чорноморському флоту вийти на світовий простір у Середземне море, а також для встановлення контролю на Балканах. До кінця 18 ст. Росія з Туреччиною вже встигла провести аж шість воєн, а попереду було ще три російсько-турецькі війни. Все це робилося під маркою визволення православного Другого Риму - Константинополя від нехристиян і об*єднання усіх православних під омофором Третього Риму - Москви. Шлях до тих вершин імперської політики сушею перетинався великою європейською рікою - Дунаєм. Тому й не потрібно ламати дослідникам голови, що ж мав на увазі автор "Слова", пишучи такі фрази: "копія поють на Дунаю", "дьвіци поють на Дунаю".
Досліджуючи Тмутороканське "диво", автор (Т.Д.) звернув увагу на подібний феномен з давньоруською Білою Вежею. Ще в далекому 965 році князь Святослав погромив хозарські міста, а серед них і Саркел , що був на Дону. В Літописі він названий Білою Вежею. Вітчизняні історики вважають, що тоді був створений "степовий форпост Русі" на Дону, який проіснував аж до 1117 року, поки "біловежці" не прийшли в Русь ?! Між тими двома датами ніяких подій, пов*язаних з руською "Білою Вежею" на Дону, літописці зовсім не фіксують ! А що було писати ? Коли ніякого руського степового форпосту на берегах Дону не було, все це вигадки істориків, які не змогли пояснити написане про біловежців у Літописі.
Але у Русі був город Біла Вежа на кордоні Чернігівського князівства, який стримував половецькі набіги, і сам спочатку розташовувався на захоплених у половців землях. Тогочасна тривала князівська міжусобиця 1117 року активізувала кочівників, що й змусило жителів Білої Вежі (Чернігівської) відступити на Русь. У 1147 році Біла Вежа спалена, але вже руськими військами. А у 1149 році руське військо чекало біля старої (спаленої - ?) Білої Вежі, цілком очевидно, що десь поряд було збудовано нову Білу Вежу.. Із димів Саркела, спаленого Святославом, і Білої Вежі було створено фантомну колонію Русі на Дону ! Та й усе це грало на руку русифікації і захопленню земель Придоння.
В радянському журналі "Новий мир" за 1984 рік у номерах 5,6,7 письменник і історик-археолог Андрій Нікітін надрукував своє дослідження "Испитание Словом", з якого зокрема довідуємося, що дім Мусіна-Пушкіна в Москві 1812 року в часи навали Наполеона не згорів ? А рукопис "Слова", нібито, був захований і замурований у підвалах будинку. Підвальна схованка була викрита французькими військами і розграбована. Про це сімейне "предание" розповіла внучка Мусіна-Пушкіна княгиня С.В. Мещерская, яка до речі народилася аж у 1822 році . Ще Нікітін у негативному плані згадує французьського славіста Андре Мазона, який, можливо, є єдиним європейським дослідником , який реально дивився на походження "Слова", доводив, що "Слово" - "било сделано в угоду" "империализму Екатерини 2". Як бачимо, француз тоді не дуже й помилявся, варто було би його дослідження про "Слово" перекласти і надрукувати в Україні .
Відомий чеський поет і діяч Вацлав Ганка (1791-1861 рр.) під впливом "Слова", а також слов*янського народного епосу написав "Краледвірський рукопис" (1818 р.) і "Зеленогірський рукопис" (1819р.), видавши їх за знайдені давньочеські письмові пам*ятки. Фальсифікація була розкрита лише в кінці 80-х років 19 ст. А в середині 20 ст. знову з використанням "Слова" з*являється "Велесова книга", яку деякі наші сьогоднішні вчені, зокрема Борис Яценко, видають за давню (4-9 ст.) слов*янську творчість ?! Як бачимо майстерна брехня породила інші, хоч і менш вдалі підробки, а "Велесова книга" ще й досі на загальному рівні не спростована...
середа, 29 липня 2015 р.
15. Помічники Мусіна-Пушкіна.
Офіційними помічниками у виданні "Слова о полку Ігоревім" у Мусіна-Пушкіна були М.М. Бантиш-Каменський і А.Ф. Малиновський. Микола Миколаєвич Бантиш-Каменський, українець з молдавським корінням, народився у Ніжині 16 грудня 1737 року, помер 2 січня 1814 року. Навчався в Київській і Московській академіях та Московському університеті. З 1762 року і до смерті працює в Колегії закордонних справ. З 1783 року керує архівом Колегії. Він вважається першим археографом Росії, а ще істориком, бібліографом. Саме в цьому архіві були спеціалісти, які відчитували старі грамоти, розбиралися в почерках різних часів, письмі, виготовляли досконалі копії, трактували старі слова і вирази ...
Чому Бантиш-Каменський та інші автори "Слова" вносять багато язичеських, точніше псевдоязичеських елементів у цей твір ? У справжніх давньоєвропейських епосах, які творилися і шліфувалися протягом кількох століть, поряд з християнськими елементами існують і язичеські. Автори "Слова" вигадують двох співців: Бояна і Хотина, ріку Каялу, Карну і Жлю, внуків Велеса, Дажбожих внуків і Стрибожих, Троянь.
Знаходження на землях України численних валів, зокрема Троянових у Придунав*ї і на Буковині, а також сіл Троянівка і подібних за назвою, вірогідно й наштовхнуло авторів до створення феномену "Трояні".
У паперах А.Ф. Малиновського дослідники знайшли виписки із "Слова". Малиновський був найпершим помічником М. Бантиш-Каменського, а пізніше став керівником архіву Колегії закордонних справ.
Пошуки значення слова "карна" не такі вже й складні, якщо звернутись до римської міфології: Карна - богиня підземного світу, світу мертвих. Крім того, автори "Слова" вписали у свій твір ще два слова із західноєвропейського світу, які були відсутні в давній Русі: "шельбіри" і "ольбери". Дослідниця Ірина Калинець у своїй книзі "Студії над "Словом о полку Ігоревім" (Львів, 1999, С.66-69) переконує, що ці слова не є тюркськими за походженням, а давньонімецькими ! Шельбірами до 15 ст. називали багатих городян із німецьких міст, які в разі небезпеки озброювалися щитами, а ольбери - міська поліція, сторожі в цих же містах.
Все-таки автори "Слова" розуміли, що потрібно ще більше аргументів на користь давності їхнього твору. І от "приснився" великому київському князю Святославу поганий сон. У ньому він, зокрема, чув, як "всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні". В оригіналі "Слова" - Кисань. Одні науковці вважають, що тут йдеться про київську місцевість, а інші про літописне місто-городище Пліснесько на Львівщині. Лише 1995 році Павлом Салевичем в архіві, у "Йосифінській метриці" - своєрідному переписі володінь Австро-Угорської імперії, що була зроблена у 1735-88 роках, в описі меж села Підгірці-Пліснесько серед багатьох топонімічних назв була знайдена "дебра Кисань" ! Про цю цінну знахідку 14 листопада 1995 року повідомила на першій сторінці львівська популярна газета "Високий замок". В часи написання "Слова" границя Російської імперії проходила від давнього Пліснеська недалеко. Вірогідно, що дебра Кисань була вибрана не випадково: по-перше, звучна, незвичайна назва, по-друге, сама дебра знаходилася за межами тодішньої Російської імперії, на так званій "Подкарпатской Руси", яка з часом мала "влитися", з*єднатися з Великою Руссю, по-третє, знаходилася біля маловідомого за Літописом давньоруського Пліснеська. Аргумент авторів "Слова" полягав ось в чому? у творі йдеться про якусь там дебру, про яку ми і сном, і духом не чули, а вона існує !! Крім того, городище Пліснесько здавна відоме своїми великими земляними валами, а сама місцевість належить до невеликих гір "Вороняків", які й сьогодні вкриті значними лісовими масивами.
Якщо слово "кисань" з одного роду, що і "кисет" - мішечок для тютюну, то тодішня назва великого лісу, в якому дуже легко загубитись через складний рельєф, цілком відповідає своєму найменню - дебра Кисань.
В "Слові" аж 6 разів зустрічається іменник і прикметник "харалуг" в значенні зброї: мечів, списів, бойових ціпів. Росіяни - як відомо завжди старалися і стараються здивувати світ небаченою зброєю, але справжні документи тих часів про таку "харалужну" зброю мовчать ! Хіба, що в Україні в Рівненській області є й сьогодні село Харалуг, до того ж воно єдине з такою назвою. Вірогідно, що творцям псевдореліквії припала до смаку ця назва, але ...
Чому Бантиш-Каменський та інші автори "Слова" вносять багато язичеських, точніше псевдоязичеських елементів у цей твір ? У справжніх давньоєвропейських епосах, які творилися і шліфувалися протягом кількох століть, поряд з християнськими елементами існують і язичеські. Автори "Слова" вигадують двох співців: Бояна і Хотина, ріку Каялу, Карну і Жлю, внуків Велеса, Дажбожих внуків і Стрибожих, Троянь.
Знаходження на землях України численних валів, зокрема Троянових у Придунав*ї і на Буковині, а також сіл Троянівка і подібних за назвою, вірогідно й наштовхнуло авторів до створення феномену "Трояні".
У паперах А.Ф. Малиновського дослідники знайшли виписки із "Слова". Малиновський був найпершим помічником М. Бантиш-Каменського, а пізніше став керівником архіву Колегії закордонних справ.
Пошуки значення слова "карна" не такі вже й складні, якщо звернутись до римської міфології: Карна - богиня підземного світу, світу мертвих. Крім того, автори "Слова" вписали у свій твір ще два слова із західноєвропейського світу, які були відсутні в давній Русі: "шельбіри" і "ольбери". Дослідниця Ірина Калинець у своїй книзі "Студії над "Словом о полку Ігоревім" (Львів, 1999, С.66-69) переконує, що ці слова не є тюркськими за походженням, а давньонімецькими ! Шельбірами до 15 ст. називали багатих городян із німецьких міст, які в разі небезпеки озброювалися щитами, а ольбери - міська поліція, сторожі в цих же містах.
Все-таки автори "Слова" розуміли, що потрібно ще більше аргументів на користь давності їхнього твору. І от "приснився" великому київському князю Святославу поганий сон. У ньому він, зокрема, чув, як "всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні". В оригіналі "Слова" - Кисань. Одні науковці вважають, що тут йдеться про київську місцевість, а інші про літописне місто-городище Пліснесько на Львівщині. Лише 1995 році Павлом Салевичем в архіві, у "Йосифінській метриці" - своєрідному переписі володінь Австро-Угорської імперії, що була зроблена у 1735-88 роках, в описі меж села Підгірці-Пліснесько серед багатьох топонімічних назв була знайдена "дебра Кисань" ! Про цю цінну знахідку 14 листопада 1995 року повідомила на першій сторінці львівська популярна газета "Високий замок". В часи написання "Слова" границя Російської імперії проходила від давнього Пліснеська недалеко. Вірогідно, що дебра Кисань була вибрана не випадково: по-перше, звучна, незвичайна назва, по-друге, сама дебра знаходилася за межами тодішньої Російської імперії, на так званій "Подкарпатской Руси", яка з часом мала "влитися", з*єднатися з Великою Руссю, по-третє, знаходилася біля маловідомого за Літописом давньоруського Пліснеська. Аргумент авторів "Слова" полягав ось в чому? у творі йдеться про якусь там дебру, про яку ми і сном, і духом не чули, а вона існує !! Крім того, городище Пліснесько здавна відоме своїми великими земляними валами, а сама місцевість належить до невеликих гір "Вороняків", які й сьогодні вкриті значними лісовими масивами.
Якщо слово "кисань" з одного роду, що і "кисет" - мішечок для тютюну, то тодішня назва великого лісу, в якому дуже легко загубитись через складний рельєф, цілком відповідає своєму найменню - дебра Кисань.
В "Слові" аж 6 разів зустрічається іменник і прикметник "харалуг" в значенні зброї: мечів, списів, бойових ціпів. Росіяни - як відомо завжди старалися і стараються здивувати світ небаченою зброєю, але справжні документи тих часів про таку "харалужну" зброю мовчать ! Хіба, що в Україні в Рівненській області є й сьогодні село Харалуг, до того ж воно єдине з такою назвою. Вірогідно, що творцям псевдореліквії припала до смаку ця назва, але ...
вівторок, 28 липня 2015 р.
13. Головний автор і замовник "Слова о полку Ігоревім".
В кінці 18 ст. сталася ще одна цікава подія. 1779 року було вперше оаубліковано "давню пам*ятку іспанського героїчного епосу" - "Пісню про мого Сіда", складену співцями близько 1140 року. Зберігся єдиний (? - Т.Д.) неповний рукопис цього твору. Автентичний цей рукопис, чи ні - не в тім справа, але, напевно , завдяки цьому факту російська імператриця Катерина 2 також забажала побачити схожий епос у своїй державі. Була ще й інша причина. Сучасник імператриці, поет і письменник, товариш Мусіна-Пушкіна обер-гофмейстер імператорських театрів Іван Перфільєвич Єлагін (1725 - 1793 рр.) у своїй історичній праці "Опит повествования о Росссии" писав::
"Здесь прилично коснуться истинанго показання внешним писателям, которые и сами верят и в свет выдают, якобы Россия вовся времена подобно дикому народу во мраке, невежестве пребывала. ... Мы можем притом показать сохраненное от древности похвальное слово Игорю Олговичу, в его время, то есть в начале 12 века писанное ..." - взято це із збірника праць "Иследование "Слова о полку Игоревем" (Ленинград, Наука 1986 р. С.163) , із статті В.П. Козлова.
Один із способів видати фальшивку за давній документ є метод роблення помилок при його коментуванні, які потім доволі легко спростовуються. В Іпатіївському літописі ясно пишеться про початок походу князя Ігоря:" У той час же Святославич Ігор, Онук Олегів, поїхав із Новгород (Сіверського)". Крім того, "Слово" не могло бути написаним на початку 12 ст., бо ж сам похід відбувався в кінці цього ж століття ??
Катерина 2 Олексіївна народилася 24 квітня 1729 року, а померла 6 вересня 1796 року. Була російською імператрицею з 1762 по 1796 рік. Це вона приєднала до імперії Правобережну Україну, Крим, приймала участь у поділі Польщі. Була навіть письменницею, істориком. Авторка "Записок ...", комедій, публіцистичних творів, видавала сатиричний журнал "Всякая всячина". Пізніше твори письменниці-імператриці були видані в Санкт-Петербурзі в 1901-1907 роках, окремим виданням у 12 тоиах.
З цього всього виходить, що з такими задатками Катерина 2, цілком ймовірно могла прямо керувати процесом написання "Слова".
Але написання "героїчної поеми" для авторів і самої імператриці виявилося нелегкою справою. В "Літописі Руському" від першого Рюрика і далі з кожним роком росла кількість князів, які мали однакові імена, крім того літописці дуже часто називали князів в своїх повідомленнях тільки за іменем, або якщо в якійсь події було задіяно кілька братів, то писали про них просто: Мстиславичі, Святославичі чи інші. Тому розібратися першим дослідникам в записах літописців було дуже і дуже важко ! Тож Катерина 2 є автором праці "Записки касательно российской истории" в якій є "Родословник". "Родословник" є першою спробою побудови родовідних ліній руських князів. Цим катерининським "Родословником", за дослідженнням вже згадуваного Козлова, користувався і Єлагін, і Мусін-Пушкін для "коментування" "Слова" !?
14. Людина, яка "зайшла" "Слово о полку Ігоревім".
Мусін-Пушкін Алєксей Іванович народився 16.03.1744 - 1.02.1817 рр.. Граф, керівник Синоду Російської Православної церкви. Ще він опікувався своєрідним гуртком "любителей отечественной истории", завдяки старанням якого були знайдені і видані такі старовинні документи, як "Руська правда", "Повчання Володимира Мономаха". Сам Мусін-Пушкін, зокрема,, написав роботу про Тмутороканське руське князівство ( у той час йшлося про "закріплення за Росією Криму і Кубані").
У 1791-1795 роках за вказівкою Катерини 2 по всій Російській імперії із монастирських бібліотек, типографій, архівів під керіництвом Мусіна-Пушкіна вівся пошук і опис давніх рукописів із подальшим звезенням їх до Москви.
У серпні-листопаді 1792 року в Петербурзі перебував чеський славіст І. Добровський, який знайомився з бібліотекою графа Мусіна-Пушкіна, але у листах до 1800 року чех ніде не згадує про "Слово" ? Дослідник В.П.Козлов пояснює це тим, що граф хотів "обеспечить национальний и личний приоритет его откритий и обьяснений". Якби Мусін-Пушкін дійсно володів давньою письмовою пам*яткою, то він не тільки б показав її чеському славісту, але й виготовив би для нього кілька копій цього твору, адже сучасний текст "Слова" становить всього 7 друкованих сторінок !?
І тоді б чеські вчені дійсно би включилися в дослідження цього давнього твору ... А всілякі пріоритети все одно залишилися б за володарем цієї пам*ятки і російською наукою. Козлов подає ще один цікавий факт. Аж до виходу "Слова" у світ (листопад 1800 р.) Мусін-Пушкін не повідомляв офіційно Російську академію наук про знахідку такої цінної пам*ятки, хоч у першій половині 90-их років 18 ст. він був її активним співробітником ?? Нічого дивного, адже серед російських академіків в той час були і неросіяни ...
Оскільки за об*ємом "Слово" досить малий твір, його автори поміщають у книзі-збірнику, де ще були такі відомі переклади, як "Книга глаголемая Гранаграф", "Временник", "Сказание об Индии богатой", "Синагрип - царь Адоров".
У 1797 році Мусін-Пушкін іде у відставку і переїздить у Москву. Тут він відновлює старі зв*язки з М.М. Бантиш-Каменським. У тому ж році знайомиться з М.М. Карамзіним і А.Ф. Малиновським.
Микола Михайлович Карамзін (1766-1826 рр.) був російським письменником, публіцистом, істориком. У 1791-92 роках видавав "Московський журнал", що був осередком російського сентименталізму. То ж не дивно, що пізніше Карамзін "запевняв молодого російського палеографа К.Ф. Калайдовича, що "Слово" було точно передруковано з оригіналу рукопису, хібащо в двох місцях, замість слів "віки Трояні", було "січи Трояні". Автором сентиментальних фрагментів із тваринами-тотемами у "Слові" є, безсумніву, Микола Карамзін, і як бачимо, йому належить спроба зам*яти "троянські" незугарності у тексті "Слова" !!
"Здесь прилично коснуться истинанго показання внешним писателям, которые и сами верят и в свет выдают, якобы Россия вовся времена подобно дикому народу во мраке, невежестве пребывала. ... Мы можем притом показать сохраненное от древности похвальное слово Игорю Олговичу, в его время, то есть в начале 12 века писанное ..." - взято це із збірника праць "Иследование "Слова о полку Игоревем" (Ленинград, Наука 1986 р. С.163) , із статті В.П. Козлова.
Один із способів видати фальшивку за давній документ є метод роблення помилок при його коментуванні, які потім доволі легко спростовуються. В Іпатіївському літописі ясно пишеться про початок походу князя Ігоря:" У той час же Святославич Ігор, Онук Олегів, поїхав із Новгород (Сіверського)". Крім того, "Слово" не могло бути написаним на початку 12 ст., бо ж сам похід відбувався в кінці цього ж століття ??
Катерина 2 Олексіївна народилася 24 квітня 1729 року, а померла 6 вересня 1796 року. Була російською імператрицею з 1762 по 1796 рік. Це вона приєднала до імперії Правобережну Україну, Крим, приймала участь у поділі Польщі. Була навіть письменницею, істориком. Авторка "Записок ...", комедій, публіцистичних творів, видавала сатиричний журнал "Всякая всячина". Пізніше твори письменниці-імператриці були видані в Санкт-Петербурзі в 1901-1907 роках, окремим виданням у 12 тоиах.
З цього всього виходить, що з такими задатками Катерина 2, цілком ймовірно могла прямо керувати процесом написання "Слова".
Але написання "героїчної поеми" для авторів і самої імператриці виявилося нелегкою справою. В "Літописі Руському" від першого Рюрика і далі з кожним роком росла кількість князів, які мали однакові імена, крім того літописці дуже часто називали князів в своїх повідомленнях тільки за іменем, або якщо в якійсь події було задіяно кілька братів, то писали про них просто: Мстиславичі, Святославичі чи інші. Тому розібратися першим дослідникам в записах літописців було дуже і дуже важко ! Тож Катерина 2 є автором праці "Записки касательно российской истории" в якій є "Родословник". "Родословник" є першою спробою побудови родовідних ліній руських князів. Цим катерининським "Родословником", за дослідженнням вже згадуваного Козлова, користувався і Єлагін, і Мусін-Пушкін для "коментування" "Слова" !?
14. Людина, яка "зайшла" "Слово о полку Ігоревім".
Мусін-Пушкін Алєксей Іванович народився 16.03.1744 - 1.02.1817 рр.. Граф, керівник Синоду Російської Православної церкви. Ще він опікувався своєрідним гуртком "любителей отечественной истории", завдяки старанням якого були знайдені і видані такі старовинні документи, як "Руська правда", "Повчання Володимира Мономаха". Сам Мусін-Пушкін, зокрема,, написав роботу про Тмутороканське руське князівство ( у той час йшлося про "закріплення за Росією Криму і Кубані").
У 1791-1795 роках за вказівкою Катерини 2 по всій Російській імперії із монастирських бібліотек, типографій, архівів під керіництвом Мусіна-Пушкіна вівся пошук і опис давніх рукописів із подальшим звезенням їх до Москви.
У серпні-листопаді 1792 року в Петербурзі перебував чеський славіст І. Добровський, який знайомився з бібліотекою графа Мусіна-Пушкіна, але у листах до 1800 року чех ніде не згадує про "Слово" ? Дослідник В.П.Козлов пояснює це тим, що граф хотів "обеспечить национальний и личний приоритет его откритий и обьяснений". Якби Мусін-Пушкін дійсно володів давньою письмовою пам*яткою, то він не тільки б показав її чеському славісту, але й виготовив би для нього кілька копій цього твору, адже сучасний текст "Слова" становить всього 7 друкованих сторінок !?
І тоді б чеські вчені дійсно би включилися в дослідження цього давнього твору ... А всілякі пріоритети все одно залишилися б за володарем цієї пам*ятки і російською наукою. Козлов подає ще один цікавий факт. Аж до виходу "Слова" у світ (листопад 1800 р.) Мусін-Пушкін не повідомляв офіційно Російську академію наук про знахідку такої цінної пам*ятки, хоч у першій половині 90-их років 18 ст. він був її активним співробітником ?? Нічого дивного, адже серед російських академіків в той час були і неросіяни ...
Оскільки за об*ємом "Слово" досить малий твір, його автори поміщають у книзі-збірнику, де ще були такі відомі переклади, як "Книга глаголемая Гранаграф", "Временник", "Сказание об Индии богатой", "Синагрип - царь Адоров".
У 1797 році Мусін-Пушкін іде у відставку і переїздить у Москву. Тут він відновлює старі зв*язки з М.М. Бантиш-Каменським. У тому ж році знайомиться з М.М. Карамзіним і А.Ф. Малиновським.
Микола Михайлович Карамзін (1766-1826 рр.) був російським письменником, публіцистом, істориком. У 1791-92 роках видавав "Московський журнал", що був осередком російського сентименталізму. То ж не дивно, що пізніше Карамзін "запевняв молодого російського палеографа К.Ф. Калайдовича, що "Слово" було точно передруковано з оригіналу рукопису, хібащо в двох місцях, замість слів "віки Трояні", було "січи Трояні". Автором сентиментальних фрагментів із тваринами-тотемами у "Слові" є, безсумніву, Микола Карамзін, і як бачимо, йому належить спроба зам*яти "троянські" незугарності у тексті "Слова" !!
понеділок, 27 липня 2015 р.
12. Біолог Георгій Сумаруков та його дослідження.
Але "Слово о полку Ігоревім" має в собі щей прикмети часів свого творення. Вчений-біолог Г.В.Сумаруков написав досить цікаву книгу : "Кто есть кто в "Слове о полку Игоревем", яку видав Московський університет у 1983 році. Сумаруков пробує роз*яснити два "темні" місця у "Слові", які стосуються так би мовити поведінки тварин у цьому творі (переклад Л.Махновця):
!гор на Дін воїв веде !
Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб*ю,
вовки страх наводять по яругам,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черленії щити.
О, Руська земле, уже за горами єси !
Довго ніч меркне.
Зоря-світ запалала.
Мла поля покрила,
Щебет солов*їв заснув,
Говір галок пробудився,
Русичі, великії поля черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю слави.
А ось фрагмент, коли Ігор втікав з полону :
То не сороки заскрекотали -
по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.
Тоді ворони не каркали,
галки позмовкали,
сороки не скрекотали,
полози повзали тільки.
Дятли стукотом путь до ріки вказують,
солов*ї веселими піснями світ провідують ...
Сумаруков, як вчений-біолог аргументовано переконує читача, що така поведінка представників фауни у другій половині весни і на початку літа була просто неможливою ! У цю пору більшість із цих тварин займається власним потомством. Тому вовки в той час взагалі не виють, а орлів і їхніх родичів гніздовий період. Крім того, виходить, що орли кричали вночі, але ці птахи є денними, і за природою вони мовчуни !!! А лисиці "брешуть" лише в короткий період, коли організовуються в сім*ї - це лютий або початок березня місяця !
У травні свмці-солов*ї, як зазначає біолог, співають цілодобово. На початку "Слова" є фраза про те, що "стадами галки біжать до Дону великого". Це також невірно: у травні галки вигодовують своїх малих дітец і літають поодинці.
Відносно другого фрагмента "Слова", то ворони також за природою мовчуни, а коли ставлять свою молодь на крило , є дуже обережними.
Коли Ігор утікав з полону, будь-яка тварина чи людина, яка з*являлася біля території колонії галок викликала б, як пише Сумаруков "многоголосий пестрий галочний хор" (С.34). І цей хор не затих би доти, поки об*єкт неспокою не залишив територію галок.
Дятлів на початку літа ви також не почуєте: по-перше, листя дерев дуже глушить його стукіт, по-друге, і без важкої праці дятел знаходить собі поживу на деревах, по-третє, з середини весни дятли вже мають готові гнізда-дупла і їх не чути !
Князі у ці часи, коли не воювали, то із дружиною їздили на полювання - все ж без діла не сиділи. Так що про тодішню фауну і її поведінку вони прекрасно все знали. Чи міг якийсь там Боян з Ходаном у гридниці чи в князівському хоромі наспівати подібну ситуацію ?? Таке навіть уявити собі неможливо ...
Добросовісно все проаналізувавши, Сумаруков приходить до досить цікавого висновку, про те, що давньоруська література не знала пейзажу, в якому були б присутні розумні, емоціональні, одухотворенні тварини. Все це характерне для сентименталізму, який в Росії має початок лише з другої половини 18 ст. Якщо ж бути більш точним, першим твором цього літературного стилю був твір англійського письменника Л. Стерна "Сентиментальна подорож", що побачив світ у 1768 році.
Дивну поведінку тварин Сумаруков пояснює тим, що автор "Слова" описує поведінку не раельних тварин, а тварин-тотемів, які нібито мали половецькі орди-роди. Сумаруков, як і автор "Слова", половецького князя Козу Борновича сприйняв за двох осіб: тоді кількість половецьких ханів, що згадується в Іпатіївському літописі при описі походу Ігоря сягає 11 чоловік. Точно така ж кількість тварин діє і в "Слові" у цих двох фрагментах. І тоді шановний біолог досить успішно розписує ці тварини-тотеми за половецькими князями, відповідно до реалій "Слова". Але тут виникає інше питання: А наскільки збереглися прояви тотемізму у половців, якщо останній був характерний в часи пізнього палеоліту !?
А серед половецьких князів трохи пізніше відомі і християнські імена. Крім того вперше "тотемізм" був використаний Дж. Лонгом у своїй праці в кінці 18 ст. Читачам тепер неважко побачити, що кінець 18 ст. і є тим кінцем, в якому потрібно шукати автора чи авторів "Слова о полку Ігоревім" !
!гор на Дін воїв веде !
Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб*ю,
вовки страх наводять по яругам,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черленії щити.
О, Руська земле, уже за горами єси !
Довго ніч меркне.
Зоря-світ запалала.
Мла поля покрила,
Щебет солов*їв заснув,
Говір галок пробудився,
Русичі, великії поля черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю слави.
А ось фрагмент, коли Ігор втікав з полону :
То не сороки заскрекотали -
по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком.
Тоді ворони не каркали,
галки позмовкали,
сороки не скрекотали,
полози повзали тільки.
Дятли стукотом путь до ріки вказують,
солов*ї веселими піснями світ провідують ...
Сумаруков, як вчений-біолог аргументовано переконує читача, що така поведінка представників фауни у другій половині весни і на початку літа була просто неможливою ! У цю пору більшість із цих тварин займається власним потомством. Тому вовки в той час взагалі не виють, а орлів і їхніх родичів гніздовий період. Крім того, виходить, що орли кричали вночі, але ці птахи є денними, і за природою вони мовчуни !!! А лисиці "брешуть" лише в короткий період, коли організовуються в сім*ї - це лютий або початок березня місяця !
У травні свмці-солов*ї, як зазначає біолог, співають цілодобово. На початку "Слова" є фраза про те, що "стадами галки біжать до Дону великого". Це також невірно: у травні галки вигодовують своїх малих дітец і літають поодинці.
Відносно другого фрагмента "Слова", то ворони також за природою мовчуни, а коли ставлять свою молодь на крило , є дуже обережними.
Коли Ігор утікав з полону, будь-яка тварина чи людина, яка з*являлася біля території колонії галок викликала б, як пише Сумаруков "многоголосий пестрий галочний хор" (С.34). І цей хор не затих би доти, поки об*єкт неспокою не залишив територію галок.
Дятлів на початку літа ви також не почуєте: по-перше, листя дерев дуже глушить його стукіт, по-друге, і без важкої праці дятел знаходить собі поживу на деревах, по-третє, з середини весни дятли вже мають готові гнізда-дупла і їх не чути !
Князі у ці часи, коли не воювали, то із дружиною їздили на полювання - все ж без діла не сиділи. Так що про тодішню фауну і її поведінку вони прекрасно все знали. Чи міг якийсь там Боян з Ходаном у гридниці чи в князівському хоромі наспівати подібну ситуацію ?? Таке навіть уявити собі неможливо ...
Добросовісно все проаналізувавши, Сумаруков приходить до досить цікавого висновку, про те, що давньоруська література не знала пейзажу, в якому були б присутні розумні, емоціональні, одухотворенні тварини. Все це характерне для сентименталізму, який в Росії має початок лише з другої половини 18 ст. Якщо ж бути більш точним, першим твором цього літературного стилю був твір англійського письменника Л. Стерна "Сентиментальна подорож", що побачив світ у 1768 році.
Дивну поведінку тварин Сумаруков пояснює тим, що автор "Слова" описує поведінку не раельних тварин, а тварин-тотемів, які нібито мали половецькі орди-роди. Сумаруков, як і автор "Слова", половецького князя Козу Борновича сприйняв за двох осіб: тоді кількість половецьких ханів, що згадується в Іпатіївському літописі при описі походу Ігоря сягає 11 чоловік. Точно така ж кількість тварин діє і в "Слові" у цих двох фрагментах. І тоді шановний біолог досить успішно розписує ці тварини-тотеми за половецькими князями, відповідно до реалій "Слова". Але тут виникає інше питання: А наскільки збереглися прояви тотемізму у половців, якщо останній був характерний в часи пізнього палеоліту !?
А серед половецьких князів трохи пізніше відомі і християнські імена. Крім того вперше "тотемізм" був використаний Дж. Лонгом у своїй праці в кінці 18 ст. Читачам тепер неважко побачити, що кінець 18 ст. і є тим кінцем, в якому потрібно шукати автора чи авторів "Слова о полку Ігоревім" !
неділя, 26 липня 2015 р.
11. "Слово о полку Ігоревім" і незрозуміла Троянь.
"Слово" вважається "геніальним" витвором 12 ст. Хоч на нашу думку написане воно на основі літописної містифікації. Навіть, якщо припустити, що цей твір був написаний на замовлення київського князя Святослава Всеволодовича, то навряд чи прожив би він довго після смерті свого замовника.
Своєрідною ниткої Аріадни, яка привела автора (Т.Д.) до розв*язання двох найважливіших питань відносно "Слова о полку Ігоревім" (чвс написання самого твору і його авторство), стала спроба тлумачення слова "троянь". Ось уривки із перекладу "Слова" Леоніда Махновця із "Антології української поезії" (Київ, Дніпро, 1984, т.1, С14) у яких фіксується незрозумілий терсін:
1. О, Бояне, соловію години давньої !
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжачи тропою "Трояна" через поля та гори !
2. Були віки "Трояна"
минули літа Ярослава,
були походи Олегові,
Олега Святославича.
3. Уже-бо, браття, невеселая година настала,
уже пустиня силу прикрила.
Встала обида в силах Даждьбожого внука,
вступила дівою на землю "Трояна",
заплескала лебединими крильми
на синім морі край Дону,
плещучи, прогнала щедрості часи.
4. На сьомому віці "Трояна"
кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу.
З перекладу Л.Махновця випливає, що Троянь -- якась міфічно-конкретна особа, котра дала одну із назв нашій землі, від якої йде певний відлік часу і яка є певним духовним символом того часу ??? Ще говорилося і писалося, що Троянь - це один із предківських язичеських богів.
Але існування такої Трояні-Трояна іншими історичними джерелами не підтверджується ! Правда, був ідол Триглав у Щеціні, є гора з такою назвою в ,Югославії, але все це не наші землі, та й слова не зовсім співпадають, тай часи відмінні. Можливо Троян був взятий з апокрифа "Хождение Богородици", де є речення : "Трояна, Хьрса, Велеса, Перуна на боги обратиша " . "Трояна" - тут вжито в значені "три, трьох", досить заглянути у Словник Б.Грінченка !
12 ст. не таке вже й темне в історії Європи. Від часу хрещення Русі (від Володимира до того ж Ігоря) відлічуємо шосте охрещене князівське покоління. Гляньмо в "Літопис Руський", в часи "Слова", і ми побачимо, що майже кожну свою дію князі узгоджують між собою крізь призму християнської присяги - язичництву тут немає місця !!
Відомо, що твори, які припали до душі наступним поколінням, цими ж поколіннями переписуються, частково змінюються, робляться помилки і т.п. Все це називається тепер: списками, рукописами, варіантами одного твору. Наприклад, видатна пам*ятка німецького героїчного епосу, "ровесниця" нашого "Слова" - "Пісня про Нібелунгів" збереглася у 34 варіантах ! А пам*ятка старофранцузьського героїчного епосу "Пісня про Роланда" , того ж часу відома у 9 рукописах. Давньоруський переклад Йосифа Флавія (античний автор !!!) "Історія іудейської війни" налічує різних списків перекладу аж 30 штук ... А "Слово о полку Ігоревім" відоме тільки в одному списку ??? Б.А.Рибаков у своїй книзі "Киевская Русь и русские княжества 12-13 веков" (Москва, 1982 г.) спробував пояснити цей феномен тим, що духовенство в 16-17 ст. знищило усі рукописи "Слова" через його виражену язичність ? Навіть якщо так і було, то збереглися б про це якісь свідчення, циркуляри, докладні записки і т.п. Крім того, і в ті часи не варто зараховувати все духовенство до якоїсь такої руйнівної касти. Якби "Слово" дійсно існувало, представники духовенства його просто б "охристиянили", але ж цього немає !
У "Слові" для означення батьківщини вживається лише сполучення "Руська земля" (аж 18 разів), руські воїни названі "русичами", а країна половців - "земля, або поле Половецьке". Тоді як в оповіді походу Ігоря в Іпатіївському списку Літопису зустрічається іменник "Русь", як щодо держави всієї, так і до воїнів !? А про ворогів говориться просто - "половці" ?? Це суттєва різниця !
Своєрідною ниткої Аріадни, яка привела автора (Т.Д.) до розв*язання двох найважливіших питань відносно "Слова о полку Ігоревім" (чвс написання самого твору і його авторство), стала спроба тлумачення слова "троянь". Ось уривки із перекладу "Слова" Леоніда Махновця із "Антології української поезії" (Київ, Дніпро, 1984, т.1, С14) у яких фіксується незрозумілий терсін:
1. О, Бояне, соловію години давньої !
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи славу обаполи часу нашого,
біжачи тропою "Трояна" через поля та гори !
2. Були віки "Трояна"
минули літа Ярослава,
були походи Олегові,
Олега Святославича.
3. Уже-бо, браття, невеселая година настала,
уже пустиня силу прикрила.
Встала обида в силах Даждьбожого внука,
вступила дівою на землю "Трояна",
заплескала лебединими крильми
на синім морі край Дону,
плещучи, прогнала щедрості часи.
4. На сьомому віці "Трояна"
кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу.
З перекладу Л.Махновця випливає, що Троянь -- якась міфічно-конкретна особа, котра дала одну із назв нашій землі, від якої йде певний відлік часу і яка є певним духовним символом того часу ??? Ще говорилося і писалося, що Троянь - це один із предківських язичеських богів.
Але існування такої Трояні-Трояна іншими історичними джерелами не підтверджується ! Правда, був ідол Триглав у Щеціні, є гора з такою назвою в ,Югославії, але все це не наші землі, та й слова не зовсім співпадають, тай часи відмінні. Можливо Троян був взятий з апокрифа "Хождение Богородици", де є речення : "Трояна, Хьрса, Велеса, Перуна на боги обратиша " . "Трояна" - тут вжито в значені "три, трьох", досить заглянути у Словник Б.Грінченка !
12 ст. не таке вже й темне в історії Європи. Від часу хрещення Русі (від Володимира до того ж Ігоря) відлічуємо шосте охрещене князівське покоління. Гляньмо в "Літопис Руський", в часи "Слова", і ми побачимо, що майже кожну свою дію князі узгоджують між собою крізь призму християнської присяги - язичництву тут немає місця !!
Відомо, що твори, які припали до душі наступним поколінням, цими ж поколіннями переписуються, частково змінюються, робляться помилки і т.п. Все це називається тепер: списками, рукописами, варіантами одного твору. Наприклад, видатна пам*ятка німецького героїчного епосу, "ровесниця" нашого "Слова" - "Пісня про Нібелунгів" збереглася у 34 варіантах ! А пам*ятка старофранцузьського героїчного епосу "Пісня про Роланда" , того ж часу відома у 9 рукописах. Давньоруський переклад Йосифа Флавія (античний автор !!!) "Історія іудейської війни" налічує різних списків перекладу аж 30 штук ... А "Слово о полку Ігоревім" відоме тільки в одному списку ??? Б.А.Рибаков у своїй книзі "Киевская Русь и русские княжества 12-13 веков" (Москва, 1982 г.) спробував пояснити цей феномен тим, що духовенство в 16-17 ст. знищило усі рукописи "Слова" через його виражену язичність ? Навіть якщо так і було, то збереглися б про це якісь свідчення, циркуляри, докладні записки і т.п. Крім того, і в ті часи не варто зараховувати все духовенство до якоїсь такої руйнівної касти. Якби "Слово" дійсно існувало, представники духовенства його просто б "охристиянили", але ж цього немає !
У "Слові" для означення батьківщини вживається лише сполучення "Руська земля" (аж 18 разів), руські воїни названі "русичами", а країна половців - "земля, або поле Половецьке". Тоді як в оповіді походу Ігоря в Іпатіївському списку Літопису зустрічається іменник "Русь", як щодо держави всієї, так і до воїнів !? А про ворогів говориться просто - "половці" ?? Це суттєва різниця !
субота, 25 липня 2015 р.
Де і як зазнало поразки військо князя Ігоря (продовження).
В Іпатіївському літописі вказано, що дві доби Ігор чекав біля ріки Оскол на свого брата Всеволода. Цей факт, цілком можливо, мав місце в справжньому Переяславському поході Ігоря. Тільки вірогідно, що Ігор свого брата чекав біля останньої руської ріки Сули. Відстань від Переяславля до Лукомля чи Горошина, чи Римова, що знаходилися на Сулі, досить мобільне військо Ігоря подолало за два дні. В прикордонних землях ворожі сторони завжди намагалися мати і мали свою розвідку, яка б повідомляла про пересування військ ворога в пограничних районах. Ігор не повів одразу ж усе своє військо на Сулу, інакше про це би дізналися половці і належно приготувалися до відсічі. Прибувши на береги Сули, передові частини війська Ігоря опанували навколишню територію, виставили охоронні пости, застави, послали вперед свою розвідку, і тільки тоді прибула решта військ Ігоря.
17-18 квітня військо Ігоря йшло від Сули до Ворскли, а 18 на 19 рухалося ще й вночі. Ночівля з 17 на 18 квітня була вірогідно на берегах Псла, або Хорола. Ймовірно, що маршрут походу Ігоря пролягав через половецьке місто Голтав, що на Пслі, і тут виникла затримка із взяттям цього міста, що змусило пізніше рухатися військо і вночі, аж до обіду п*ятниці 19 квітня.
Швидкість руху княжого війська за день можемо визначити з двох повідомлень Літопису Руського за 1236 і 1248 роки. Тоді князь Данило Галицький в триденний термін із своїм військом долав відстані від Галича до Холма, чи від Володимира-Волинського до Дорогочина. При грубих підрахунках , прямо по карті в першому випадку військо проходило за день більше, а ніж 85 км, а в другому - 74 км.
Предметне підтвердження походу князя Ігоря на половців у майбутньому може дати довгострокова пошукова археологічна експедиція, яка буде працювати в районі міста Полтави на берегах Ворскли.
Відомо, що залізні, дерев*яні і шкіряні речі довший час можуть зберігатися у вологих, мокрих грунтах, болотах, річкових мулах. Цілком можливо, що якась частина дорогоцінних речей із срібла, золота була втоплена у водах Ворскли.
Віднайдення ряду однотипних речей: зброї, кольчуг, мечів, шоломів і т.п., які відносились би до одного часу "захоронення" допомогло б розв*язати багато питань і проблем з історії Київської Русі, як і окреслити нові. Без сумніву, це буде велика сенсація ХХ1 ст.
10. Життя князя Ігоря після походу.
Утікаючи з половецького полону, князь Ігор 11 днів добирався пішки до міста Донець. Чомусь дослідники вважають, що це місто належало Русі, бо з нього вже князь поїхав верхи до Новгород-Сіверського ?! В цьому половецькому місті могли бути добрі знайомі Лавра, або самого князя Ігоря, які й забезпечили їх, як мініум верховими кіньми. Найбільш ймовірно, що Донець був містом хана Кончака, і втеча Ігоря з полону була організована до певної міри самим ханом, у якого були свої плани щодо участі князя Ігоря в політичному житті Русі і Половців.
Повернення князя Ігоря на Русь без викупу для тогочасного суспільства було неординарною подією. Виникає запитання: Чи робив якісь заходи Ігор, щоби відплатити Святославу Всеволодовичу за вчинене ?? Напевно, що ні ! По-перше, в цьому поході Ігор втратив повністю свою військову дружину, яку навряд чи можна було би замінити в майбутньому. По-друге, вірогідно, він боявся за своїх дітей, які в княжих міжусобицях не вижили б, по-третє, Ігор тверезо оцінював своє становище: у нього не було де взяти для цієї справи союзників. Крім того, повернення Ігоря і так ставило в досить незручне становище київського князя.
Восени 1188 року оженив Ігор свого сина Святослава на Ярославі Рюриковій. Тієї ж осені старший син Ігоря повернувся з половецького полону разом із дочкою Кончака і їхнім сином Із*яславом. Князь Ігор їм також справив весілля.
Під роком 1191 літописець сповіщає про два зимові походи Ігоря на половців. В першому поході "зайняли вони скоту і коней", а другий же похід в район ріки Оскол закінчився безрезультатно.
У кінці липня 1194 року помирає київський князь Святослав Всеволодович, що його літописець недаремно називає "мудрим", можна сказати - хитрим.
Кум Ігоря Рюрик Ростиславич стає київським князем. 17 травня 1196 року помирає Ігорів брат Всеволод, з яким він ходив на половців 1185 року. У 1198 році помирає чернігівський князь Ярослав Всеволодович, і як пише (новий) літописець - "сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич". Перекладач і коментатор "Літопису Руського" Леонід Махновець пише, що князь Ігор Святославич помер 29 грудня 1201 року. На тому і закінчилося життя, як тепер кажуть, непересічного князя руського Ігоря Святославича..
17-18 квітня військо Ігоря йшло від Сули до Ворскли, а 18 на 19 рухалося ще й вночі. Ночівля з 17 на 18 квітня була вірогідно на берегах Псла, або Хорола. Ймовірно, що маршрут походу Ігоря пролягав через половецьке місто Голтав, що на Пслі, і тут виникла затримка із взяттям цього міста, що змусило пізніше рухатися військо і вночі, аж до обіду п*ятниці 19 квітня.
Швидкість руху княжого війська за день можемо визначити з двох повідомлень Літопису Руського за 1236 і 1248 роки. Тоді князь Данило Галицький в триденний термін із своїм військом долав відстані від Галича до Холма, чи від Володимира-Волинського до Дорогочина. При грубих підрахунках , прямо по карті в першому випадку військо проходило за день більше, а ніж 85 км, а в другому - 74 км.
Предметне підтвердження походу князя Ігоря на половців у майбутньому може дати довгострокова пошукова археологічна експедиція, яка буде працювати в районі міста Полтави на берегах Ворскли.
Відомо, що залізні, дерев*яні і шкіряні речі довший час можуть зберігатися у вологих, мокрих грунтах, болотах, річкових мулах. Цілком можливо, що якась частина дорогоцінних речей із срібла, золота була втоплена у водах Ворскли.
Віднайдення ряду однотипних речей: зброї, кольчуг, мечів, шоломів і т.п., які відносились би до одного часу "захоронення" допомогло б розв*язати багато питань і проблем з історії Київської Русі, як і окреслити нові. Без сумніву, це буде велика сенсація ХХ1 ст.
10. Життя князя Ігоря після походу.
Утікаючи з половецького полону, князь Ігор 11 днів добирався пішки до міста Донець. Чомусь дослідники вважають, що це місто належало Русі, бо з нього вже князь поїхав верхи до Новгород-Сіверського ?! В цьому половецькому місті могли бути добрі знайомі Лавра, або самого князя Ігоря, які й забезпечили їх, як мініум верховими кіньми. Найбільш ймовірно, що Донець був містом хана Кончака, і втеча Ігоря з полону була організована до певної міри самим ханом, у якого були свої плани щодо участі князя Ігоря в політичному житті Русі і Половців.
Повернення князя Ігоря на Русь без викупу для тогочасного суспільства було неординарною подією. Виникає запитання: Чи робив якісь заходи Ігор, щоби відплатити Святославу Всеволодовичу за вчинене ?? Напевно, що ні ! По-перше, в цьому поході Ігор втратив повністю свою військову дружину, яку навряд чи можна було би замінити в майбутньому. По-друге, вірогідно, він боявся за своїх дітей, які в княжих міжусобицях не вижили б, по-третє, Ігор тверезо оцінював своє становище: у нього не було де взяти для цієї справи союзників. Крім того, повернення Ігоря і так ставило в досить незручне становище київського князя.
Восени 1188 року оженив Ігор свого сина Святослава на Ярославі Рюриковій. Тієї ж осені старший син Ігоря повернувся з половецького полону разом із дочкою Кончака і їхнім сином Із*яславом. Князь Ігор їм також справив весілля.
Під роком 1191 літописець сповіщає про два зимові походи Ігоря на половців. В першому поході "зайняли вони скоту і коней", а другий же похід в район ріки Оскол закінчився безрезультатно.
У кінці липня 1194 року помирає київський князь Святослав Всеволодович, що його літописець недаремно називає "мудрим", можна сказати - хитрим.
Кум Ігоря Рюрик Ростиславич стає київським князем. 17 травня 1196 року помирає Ігорів брат Всеволод, з яким він ходив на половців 1185 року. У 1198 році помирає чернігівський князь Ярослав Всеволодович, і як пише (новий) літописець - "сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич". Перекладач і коментатор "Літопису Руського" Леонід Махновець пише, що князь Ігор Святославич помер 29 грудня 1201 року. На тому і закінчилося життя, як тепер кажуть, непересічного князя руського Ігоря Святославича..
Підписатися на:
Дописи (Atom)